Багато слів у рідній мові є,
Яких не можна просто вимовляти,
Та особливе серце зна твоє,
Те найніжніше слово Мати…
Ти, може, тільки – тільки народивсь,
Тебе ніхто не міг ще, звісно, знати,
На тебе ще ніхто і не дививсь,
А скільки поглядів тобі подарувала Мати…
Бувало ти в колисці ворухнувсь,
Як всі спокійно полягали спати,
Мов тінь, ураз по хаті хтось метнувсь,
То над дитям своїм схилилась Мати…
Ти ще не міг нічого говорить,
Плачем просив усього: їсти, спати…
Страждав, коли що-небудь заболить,
І все те розуміла тільки Мати
Звичайно, як і всі, ходить ти вчивсь –
І скільки раз ти падав! Що й казати…
Бувало, плачеш, може й не забивсь,
А скільки серцем побивалась Мати…
І виріс ти. До школи вже ходив,
Навчився і читати, і писати.
Когось образив, хтось тебе набив –
І знову й знов переживала Мати…
Так все життя.
І скільки б не було у неї діток – мало, чи багато.
Вони - найкращі їй на все село,
На цілий світ! Вона ж бо – Мати…
Вона не має права захворіть,
І не повинна втоми вона знати,
Не через те, що їй нічого не болить,
А лиш тому, що в хаті вона – Мати…
Багато слів у рідній мові є,
Яких не можна просто вимовляти,
Та особливе серце зна твоє,
Те найніжніше слово Мати…